Читала колись спогади ветерана Великої Вітчизняної війни. Він розповів такий випадок. Був у нього однополчанин родом звідкись із тих місць, що були якийсь час в окупації у німецьких військ. Так ось, коли ці території звільнили так співпало, що цього однополчанину дали відпустку на кілька днів і він поїхав додому дізнатися про долю рідних, так як з самого початку війни він про їхню долю нічого не знав. Родом він був з якогось села чи села. І ось іде він пішки, вже трохи залишилося, а назустріч йому знайома. Побачила його, дізналася і каже: "Не треба туди ходити, немає там нічого". А він все одно пішов. Прийшов він в село, а села-то і немає. Одне попелище, тільки печі стоять почорнілі від вогню. Рідних його всіх убили нацисти, перед тим як бігти на Захід, так як Червона Армія стрімко наступала. А вдома потім все підпалили. Так він залишився зовсім один на білому світі. Ішов на війну, був будинок, господарство, дружина і діти, старі батьки. Повернувся - нічого цього немає. Він знайшов те, що залишилося від його будинку і там на попелищі присягнувся помститися німцям за це. І коли їх підрозділ вступило на територію Німеччини, він увірвався в якийсь будинок, розстріляв з автомата всю німецьку сім'ю. А коли його наші солдати виводили з цього будинку, він плакав і говорив: "Братики, пристрелите мене, я жити більше не хочу!" Цього солдата судили за законами воєнного часу і розстріляли там же, в тому ж німецькому місті.
У мене язик не повертається його засудити за це вбивство, хоча я розумом розумію, що неправильно це, так мстити. Але зрозуміти я його можу, адже він залишився взагалі один одінёшінек, навіть майно все дотла згоріло. Тобто у нього не залишилося взагалі нічого і нікого.
А яке Ваше мнение?
Добавить комментарий