Прочитала уривок з повісті української пісьменніці, яка пише під псевдонімом Люко Дашвар и подумала: "А чи можна по-Справжня кохати и водночас бажати смерти Коханому?"
-Убий его, тату ... - прошепотіла Ледь чутні.
Новаковській завмер. Думки в кубло. Так, ВІН не святий. І НЕ лішілося для него на цьом мире аж Нічого святого. Тільки Нані. Заради неї - усіх зніщіть. Та только так, Щоби й тінь підозр на него не впала. Чи не можна інакше. Для Нані святим має бути. Чи не покидьком, що не сволота, що не вправно ділком - татом. Правильно, міцнім, сильно - опора. ВІН точно знає: смуток минає, а муки Совісті ... Їх Ніхто НЕ відміняв, рокамі кров п`ють, мордують. І отоді доню згадає, як у відчаї забажала чієїсь смерти, а ее тато ...
-Ніколи людей не вбиваємо, - збрехав щіросердно. - Кажуть, це НЕ допомагає ...
Відіхнув. Обережно обійняв єдину дитину.
-Їдьмо додому ...
-За кермо ... я, - Раптена сказала Нані.
Залишити відповідь