Ми все хочемо ніби ми безсмертні, чому не можемо зупинитися?

Людські бажання - це цілком нормально. Тільки у більшості вони перевищують розміри та межі допустимих можливостей, не викликають бажання задуматися над необхідністю зупинитися вчасно. Адже, як відомо: "Хотіти не шкідливо, шкідливо, коли вже хотіти нічого".

Замислюватися про те, що ми не безсмертні - просто ніколи, та й навіщо? Людина звикла жити одним днем, одним бажанням, отримувати від життя все. Нам здається, що це не закінчиться ніколи, ми живемо, не помічаючи, ходу часу, зміни років, події для нас не завжди приносять корисний досвід, не завжди робляться висновки. Саме тому у нас створюється враження (як тільки відбувається щось не за планом), що життя нам після чергового випробування або помилки обов'язково дає шанс все переробити, поліпшити і отримати таки можливість здійснити свій вибір на правильному для нас руслі. У нас завжди жевріє надія на зміну ситуації, і саме ця надія не дає нам відчувати реальності часу, саме це почуття надії вселяє в нас впевненість у тому, що все ще буде добре. І ось цей самий "Все ще буде" розтягує наше відчуття часу, ми не усвідомлюємо, що час обмежений, що це коли-небудь та припиниться. І не треба думати про те, що час проб'є, настане ... Але жити треба так, щоб не доводилося переписувати все заново (на це може і часу не вистачити).

Є в житті моменти, коли нас все ж відвідують думки про крихкість людського життя. У кожного хоч раз в житті бували такі хвилини відчаю, коли ми втрачали близької людини. Саме тоді і приходило те саме розуміння "Ніщо не вічне". Але все це було скороминущим, що проходить, забувається ... Адже життя то триває і поки вона триває треба жити, сподіватися, не брати до уваги роки пройшли, а краще подбати про якість відпущеного нам часу.