В Інституті спадщини імені Д.Лихачова проведений семінар "Право на класику: про межі інтерпретації творів російської класики в театральних виставах". Чому держава фінансує ці сумнівні проекти.
обговорювалися постановки " Бориса Годунова" Богомолова, "Онєгіна" Римуса Тумінаса, "Онєгін" Тимофія Кулябин, "Руслан і Людмила" Дмитра Чернякова.
Чому пошуки нових думок при постановках тієї чи іншої класичної речі перетворюються в примітивне осквернення, опошлення, спотворення класики?
Але ж експериментатори не для себе це роблять, це дивиться глядач, на це ходять, значить, це комусь цікаво, це те, що жадають побачити сучасники? Не хочуть читати Толстого, не вважають генієм Пушкіна, так хоч душу відведуть на публічному оскверненні НЕ шанованого ними автора?
Або просто сучасність бідна своїми драматургами? Ні п'єс, порожнеча, нема чого ставити, нема про що говорити зі сцени, так давайте перелопатити класику? Цим же страждає і кінематограф. Епідемія римейків.
Сценарний і драматургічний голод? Або цілковите відмирання режисерської совісті, відповідальності за скоєне, за те, як наше дійство відгукнеться?
Залишити відповідь