По-перше, існує таке поняття, як консерватизм. Якщо звик працювати за однією технологією, важко перебудовуватися і освоювати нову. По-друге, актори німого кіно звикли все висловлювати жестами. А з приходом звуку це стало не так актуально. Навіщо щось зображати, якщо це можна сказати? В даний час в кіно відбулося щось подібне. Цифра перемогла плівку. Але фільми досі знімають на кіноплівку, а в прокаті вже давно йде цифра. Плівкове кіно вже раритет.
Для мене емоція німого кіно, більш правдива ніж зі звуком. Чимось це нагадує детектор брехні. Якщо людина без слів показав емоцію, то на екрані вона виглядає правдиво, а слова можуть перевернути емоцію з ніг на голову. Я розумію німе кіно, як стан душі, а звукову роль як награність, тут вже більш важливий талант вимовити, а багато їм не володіють. Тому в чомусь звукове кіно програє німому.
Консерватизм, побоювання за втрату доступності кінофільмів для інтернаціонального глядача (та й адаптувати фільми зі звуковою доріжкою складніше, ніж просто перевести субтитри), проблеми з синхронізацією звуку (обладнання тих часів не дозволяла це робити якісно). Американські продюсери бачили в фільмах зі звуків привід для зменшення їх доходів.
Чаплін боявся, що з озвучуванням всього фільми перетворяться в безглузде шоу. Всеволод Пудовкін, Сергій Ейзенштейн і Григорій Александров стверджували, що культура монтажу буде знищена після того, як перший період сенсацій пройде.
Залишити відповідь